Для того, щоби означити щось нове і незрозуміле, доводиться вдаватися до порівнянь. Порівняння – необхідність. Порівняння – спокуса. Порівняння – полегшення. Порівняння, незважаючи навіть на те, що бувають болючими, при цьому часто можуть бути знеболюючим. Бо усвідомлення того, що твоє нове і незнане є подібним на щось таке, що вже було і минуло, і стало зрозумілим, однаково може і жахати, і заспокоювати.
Мабуть, у багатьох виникає спокуса порівняти те, що діється тепер в Україні, з Югославією двадцятип’ятирічної давності. Хоча найтверезішим порівнянням у цьому випадку мало би бути таке, що абсолютна більшість українців так само не знали тоді і далі не знають, що відбувалося у Югославії, як тепер абсолютна більшість колишніх югославів мало що можуть і хочуть знати про нашу ситуацію. І все ж порівнюють. Мені також хочеться. Незважаючи на те, що я також мало знаю, що там було. Зрештою, не дуже можу знати, що є у нас.
Але на початку століття я багато дізнався про югославські війни від товаришки, яка бувала на Балканах, яка мала там багато друзів і знайомих. Попри те, що мала живі свідчення, вона добре розуміла, що ці враження і свідчення теж неможливо використати для масштабних висновків про причини і наслідки. Не даремно головним мотивом її переживань був розпач. Вона не могла повірити, що таке може статися у Європі, в кінці 20-го століття, після всього в ньому пережитого. Але був і радісний мотив. Вона вірила, що от тепер – після того, що відбувалося у Європі наприкінці 20-го століття, – нічого подібного вже не станеться ніколи, що ця трагедія була остаточним прощанням з кривавим минулим континенту. Дуже любила свого приятеля, який пережив усю війну там, на Балканах, але одночасно страшенно його ненавиділа. Бо він, знову ж – виходячи з власного досвіду – просив її заспокоїтися і повірити, що їхня трагедія може повторитися, щоправда вже не в них, а в якомусь іншому місці. Наприклад, не на півдні, а на сході Європи. Він був простим інтелектуалом, вмів думати і добре викладати подумане, я уважно прислуховувався і запам’ятовував.
Передовсім він говорив про незакінчену Другу світову війну. Про спеціальні міни заповільненої дії, які були закладені на периферії Європи. Міни у вигляді такого розподілу країн і їх частин, який наперед передбачає якусь несправедливість. Іншою вибухівкою було те, що при цих встановленнях меж було передбачене перемішання різних груп народів, які мали кривду одна до іншої, на спільних територіях.
У тих, хто жив в одній країні, були свої кривди і своя героїка, вирощені попередньою війною, але не вирішені у воєнний спосіб тоді, коли все вирішувалося саме таким чином. А потім люди, які жили поруч, які були сусідами, які перемішувалися і на землі, і у крові, отримали сиґнал до того, що нарешті можна вибороти справедливість. Очевидно, що йшлося про справедливість цілих груп. Цього було досить, щоби всі ці розпорошені приватні одиниці відчули себе передовсім частиною якоїсь групи. А у груп було достатньо міфів про несправедливість і справедливість, кривди і героїку. Визнавши ці кривди і героїку своїми власними, приватні милі люди перетворилися на убивць. Убиваючи своїх найближчих сусідів, вони вже вбивали не сусідів, а ворогів своєї групи.
Заради справедливості єдиною формою порозуміння став терор. Терор зі всіх сторін і терор на всіх рівнях – приватних ініціатив, добровільних формувань, державних структур, міжнародних організацій. І це було можливим, бо там тоді закінчувалася Друга світова війна, для якої такі речі були нормальними.
Як і більшість українців, я поза цим мало знаю, що відбувалося поруч і зовсім недавно. Не піддаюся спокусі порівнювати. Але взявся почитати більше всього про тепер вже історію тієї війни. Щоби знати, що може бути нормальним у тих місцях Європи, де Друга світова війна не закінчилася своєчасно.
12.02.2015
Взято з http://zbruc.eu