Доносити на ближнього завжди було доброю традицією у нашому суспільстві. За рівнем стукацтва українці – в тому числі і західні – не набагато відійшли від таких безсумнівних європейських лідерів, як німці. Можна вважати, що ще й таким чином підтверджується наша європейськість.
Доносили з різних причин. Корисних і ідейних. Але найпоширенішим мотивом був все ж таки момент запевнення режиму у власній лояльності. Лояльності, підтвердженій ентузіазмом.
Не даремно у тому ж українському пантеоні героїв найбільшого пошанівку надають тим, хто нікому нічого не сказав. Навіть більш-менш своїм.
Українські служби безпеки взагалі були і є джерелом виразної небезпеки. У цьому, здається, не сумнівається ніхто, хто хоч якось перетинався із цими службистами. Бо чого можна чекати від контори, яка ще й тепер лічить свою історію від «далекого 1917-го, коли перші загони ЧК». А однією з найяскравіших сторінок цієї історії вважає тривалу і ефективну боротьбу з українським буржуазним націоналізмом. Все це дійсно живіше, ніж живе. Всі ці люди справді займаються організацією державної безпеки досі. За останні двадцять років до їхньої діяльності додалося ще надання даху всіляким антисуспільним елементам і організаціям, цілковита залежність від російських спецслужб і показові розправи над тими, хто хотів, аби нова Україна була порядною. Зрештою, саме служба безпеки до останнього захищала режим, коли в Україні почалася революція. Вона оправдано заслужила репутацію карального антинародного органу. Зрозуміло, що за останній рік нічого не могло змінитися принципово. Ні люди, ні методи, ні орієнтири. Ні кричущий непрофесіоналізм.
Як інакше, ніж анальфабетизмом (або злим умислом), можна оцінити роботу спецслужб з огляду на теперішню ситуацію. Вони що, нічого не знали? Вони не бачили загрози, не розуміли тенденцій?
Може, і ні. Тоді гріш їм ціна. Альтернативні українські служби безпеки теж не вирізнялися професіоналізмом і ефективністю. Серед їхніх досягнень – розстріл Оскілка і Болбочана, вбивства українців, які намагалися знайти порозуміння у польсько-українських стосунках, тисячі вбитих націоналістів-інакодумців, смертні вироки невинним і тотальне ненавмисне підігравання радянським спецслужбам.
І от. Знаючи все це, знаючи, що все у нас робиться недолуго і злочинно, знаючи про необхідність, про обов’язок журналістів говорити усю правду, розуміючи, що однозначного виходу із теперішньої ситуації нема, що керівництво, до того ж, всіляко уникає чесності і прозорості, принаймні підозрюючи, яким може бути контакт із службою безпеки, у нас знову з’являються стукачі. Якісь ентузіасти подали запит на свого колеґу-журналіста до служби безпеки. Вимагаючи покарання за те, що він говорив. Розуміючи, що таке покарання вимірюється десятьма роками ув’язнення, усвідомлюючи, що службі безпеки в радість працювати саме з такими, не надто небезпечними фіґурантами.
Якийсь час тому всі проґресивні журналісти показово шкодували за убитими французькими карикатуристами, які у своїй свободі слова зайшли значно дальше. А тепер готові відректися від колеґи, який говорить про те, що знає – про проблемність Донбасу, про елементи громадянської війни, про недосконалість і потворність мобілізації, про своє небажання убивати…
І виявилося, що кращого способу полеміки, як вимагати розправи над незручним журналістом від спецслужби, яка спеціалізується на розправах, нема. Просто настукати. І чекати ефективних дій. В їх ефективності сумніватися нема чого. Домахаються, замордують, посадять. Совість чиста, очі не бачать, серце не болить, солідарність супроти ворожої аґресії. Вже й не конче самому йти на війну, коли отак стаєш героєм невидимого фронту.
22.01.2015
Оригінал тут